• (044) 272-05-35
  • Київ, вул. Січових стрільців, 1-5
Головна » Архів » "В єдиному просторі". Михайло Гуйда і учні

"В єдиному просторі". Михайло Гуйда і учні

"В єдиному просторі". Михайло Гуйда і учні
11-21 грудня
Історія майстерні батально-історичного живопису Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури
(Традиції академічної школи у педагогічних методах М.С.Самокиша та К.Д.Трохименка, В.В.Шаталіна та М.Є.Гуйди)

Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури – найстарший художній вищий навчальний заклад України. Починаючи від заснування 1917 року, в академії приділялася важлива роль живопису і зокрема станковій картині. Історично-батальна тематика, що отримала широкий розвиток в українському образотворчому мистецтві ХХ століття, і нині продовжує жити та розвиватися у творах випускників майстерні батального живопису академії.
1934 року в академії, що тоді мала назву Київський художній інститут, було засновано майстерню батального живопису. Багаторічна викладацька діяльність визначних українських художників-реалістів стала міцним фундаментом, на якому впродовж наступних десятиліть будувалася національна школа образотворчого мистецтва. Методи цих митців склали золотий фонд української художньої педагогіки.
Першим керівником майстерні батально-історичного жанру став заслужений діяч мистецтв РРСФР, професор М.Самокиш (1860-1944). Згодом майстерню очолювали учень і послідовник М.Самокиша народний художник УРСР, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, професор К.Трохименка (1885-1979) та учень К.Трохименка – народний художник України, член-кореспондент Академії мистецтв СРСР, академік Національної академії мистецтв України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, професор В.Шаталін (1926-2003), що передав естафету своєму учню академіку Національної академії мистецтв України, народному художнику України, професору М.Гуйді.
Михайло Семенович Самокиш став фундатором української школи батального живопису. У своїх живописних та графічних творах він відобразив багату вітчизняну історію, від сивої давнини і до тих подій, які він бачив на власні очі. Його творча манера характерна сміливими композиційними пошуками, що вдало передають всю динаміку батальних сцен, чітким реалістичним рисунком та увагою до подробиць, що базувалася на блискучому знанні військової справи та історичних матеріалів.
У 1930-тих роках М.Самокиш викладав у Київському і Харківському художніх інститутах. Проживаючи в Харкові та Сімферополі, зрідка навідувався до Києва. Основна викладацька робота у майстерні проводилася асистентами, його колишніми учнями К.Трохименком та П.Котовим, котрий приїхав до Києва 1937 року із Росії.
Слід зауважити, що авторитет Миколи Самокиша серед викладачів та студентства був у ті роки надзвичайно високий. Так, на честь його першого візиту до Київського художнього інституту професура й учні вишикувалися перед навчальним корпусом.
1933 року до Київського художнього інституту на посаду доцента було запрошено Карпа Дем’яновича Трохименка (1885-1979). В 1938 році він очолив кафедру живопису та композиції, а пізніше став керівником навчально-творчої майстерні батального та історичного живопису.
К.Трохименко у своїй педагогічній діяльності як і М.Самокиш практикував постановки, в яких було зайнято кілька фігур, що демонстрували жанрові та історичні сцени. Для наближення до реального життя в них застосовувався різноманітний реквізит та моделювалося штучне освітлення. Такі завдання сприяли підготовці студентів до написання багатофігурних композицій. І в роботі над натурою, і в створенні ескізів композицій та курсових завдань Трохименко вчив студентів дотримуватися одного основного принципу – все перевіряти по натурі: "Нічого не робіть без попередніх начерків. Натура – основа всього, правда життя в мистецтві.” Цього принципу він дотримувався і у своїй творчості. "Я раб натури,” – казав К.Трохименко.
Кожна національна культура має пройти всі стадії діалектичного розвитку. І саме такі педагоги, як М.Самокиш та К.Трохименко, користуючись методами російської і європейських мистецьких шкіл, зуміли за досить короткий термін створити українську історико-батальну живописну школу. У власній творчості ці художники протягом всього життя відображали минуле і сучасне України. Ці твори, що ввійшли до золотого фонду українського історичного живопису, виховували патріотизм у багатьох поколінь співвітчизників.
1977 року, майстерню батального живопису очолив учень К.Т.Трохименка Віктор Васильович Шаталін (1926-2003). Починаючи зі студентських років, Шаталін плідно працював у батальній тематиці, створивши низку полотен, які по праву ввійшли до золотого фонду українського батального живопису. Творам художника притаманні такі риси як досконале володіння колористичними засобами живопису, знання натури та історичної обстановки, романтичне світовідчуття і особливий драматизм композиції. Дуже професійно художньо В.Шаталін зображував коней, що стали невід’ємними героям и його широкомасштабних полотен на військову тематику. В цьому вбачається його творчий зв'язок із корифеєм українського фаталізму М.Самокишем. Водночас В.Шаталін був майстром пейзажного живопису, практикуючи роботу на пленері, послуговуючись настановами свого вчителя К.Трохименка.
Період його роботи на посаді керівника майстерні співпав із роками, коли соціалістичний реалізм отримав найбільш широкий розвиток як у образотворчому мистецтві так і у художній освіті. Продовжуючи традиції своїх попередників, В.Шаталін чітко дотримувався принципів реалістичної академічної школи живопису. Проте, слід зауважити, що на відміну від тих професорів, що працювали в цей час в інституті, у власній педагогічній практиці у майстерні Шаталін допускав певні відступи від загальних правил. У роботі над тематичними картинами вихованці В.Шаталіна почувалися більш розкуто, порівняно з учнями інших керівників майстерень станкового живопису.
Паралельно із процесами лібералізації ідеологічної політики, що відбувалися у кінці 1980-х років, частина студентів намагалися шукати актуальні методи роботи над дипломним проектом. Так, формальні композиційні рішення часто випереджали за новизною та сміливістю роботи студентів інших майстерень.
Не випадково, що одного зі своїх зучнів Михайла Гуйду, Віктор Шаталін запросив працювати у своїй майстерні. Отже, педагогічна діяльність М.Гуйди розпочалася зразу ж після закінчення навчання, 1982 року. Працюючи разом зі свої м учителем, М.Гуйда, перейняв у нього багатий педагогічний досвід, і згодом збагатив і розвинув його власними викладацькими методиками.
Очоливши майстерню 1993 року, Михайло Євгенович Гуйда досить швидко зумів напрацювати індивідуальний стиль викладання, завдяки якому майстерня здобула значні успіхи. До характерних рис педагогічної методики М.Гуйди віднесемо передусім акцентування на естетиці подачі живописного твору, що полягає у максимально відточеній майстерності манери та ліричному відображенні дійсності. Передаючи своїм студентам секрети професіоналізму, професор спрямовує їх на те, щоб паралельно з міцною академічною підготовкою вони шукали мистецький спосіб передачі дійсності. Безумовно, більшість його учнів намагаються якомога наблизитися до художньої манери самого М.Гуйди, переймаючи особливості його творчого почерку.
Звісно, в умовах сьогодення, батальний жанр у живописі не має такого вигляду, як у часи соціалістичного реалізму, проте також розвивається у новому напрямку. В сучасних умовах учні М.Гуйди, звертаючись до батальної тематики, вирішують дещо інші творчі завдання, ніж їхні попередники у минулому столітті. Так, головний акцент в картинах перемістився з історично-описової складової на естетичне осмислення історичного сюжету.
Важливе значення у формуванні творчої концепції художника відіграло його знайомство із культурою Китаю. Зазначимо, що багаторічна плідна робота у галузі образотворчого мистецтва та художньої освіти, яку М.Гуйда проводить у КНР, наклала відбиток як на його творчий почерк, так і на викладацьку практику.
Традиції майстерні батального живопису в Національній академії образотворчого мистецтва і архітектури мають глибоке історичне коріння, що живить і нині нові й нові генерації митців. Важливу роль у цьому посідає безперервність передачі естафети від учителів до своїх учнів.